Міфи про українську мову

Навколо української мови склалося чимало міфів, пов’язаних з її формуванням, історією розвитку тощо. Усі ці міфи - наслідки імперської політики Росії, яку вона століттями провадила задля придушення української ідентичності. Розглянемо та спростуємо найпоширеніші міфи щодо української мови на основі аналізу незаперечних даних та історичних фактів і свідчень.
1. Найбільш споріднена та близька до української мови - російська. Насправді це наслідок політики Росії, яка існувала і за царизму, і в період Радянського Союзу, де пропагувалась спільність народів і культур, у тому числі і мов, і де водночас було домінування "великого и могучего". Українська мова впродовж століть неодноразово зазнавала утисків та навіть заборон на її вільне використання. Сфера вживання української мови найжорсткіше була обмежена Валуєвським Циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року. Від 30-х років минулого століття розпочався активний процес уподібнення української мови до російської. У Радянському Союзі була навіть створена спеціальна комісія, яка займалася цим.
З історичного погляду українська мова як і всі слов’янські мови, без винятку, - постали з праслов'янської мови, і українська є лише "родичем" російської, до того ж далеко не найближчим. З точки зору лексики найближчою до української мови є білоруська (84% спільної лексики), потім польська (70%), словацька (68%), і лише на четвертому місці - російська (62%). Якщо ж говорити про фонетичні та граматичні риси, то найбільше спільних рис в української з білоруською - 29, чеською та словацькою - 23, а з російською мовою лише 11.
2. Українська мова - це суцільні діалекти і суржик. На різних етапах говори впливали на формування української мови, але це явище характерне практично для всіх мов, і для слов’янських також. У всіх слов’янських мовах є діалектизми, які відображають регіональні варіанти тієї чи тієї мови. Не є винятком і українська. Попри це, ніхто не ставить під сумнів існування окремої літературної мови. Це ж стосується і української, яка має низку властивих їй особливостей, які вирізняють і виокремлюють її з-поміж інших, а також доводить існування окремої української літературної мови, яка не позбавлена регіональних особливостей.
3. Південь і Схід України завжди розмовляли російською. Від 1930-х років ХХ століття розпочався активний період тотального зросійщення, особливо у сфері освіти. Найбільші наслідки це мало на Лівобережній Україні, яка до цього перебувала під владою Російської імперії. На відміну від земель Західної України, яка входила до Австро-Угорської імперії і де були послаблення стосовно використання української мови. На Сході України більшовики зменшували кількість українськомовних видань, українська поступово витіснялася із усіх сфер життя. Відповідно, у жителів особливо цієї частини України доводилось використовувати російську мову як основну для комунікації. Як результат, поступово вона виходила з ужитку і на побутовому рівні. Попри це, за даними перепису 1989 року, 87,7% українців визнали рідною мовою українську. Однак наслідки агресивної русифікації ми відчуваємо і зараз. Зокрема, поширеність російської мови на Сході та Півдні України Кремль використовує задля розпалення сепаратистських настроїв і військової агресії.
4. Українською мовою розмовляє лише незначна частина населення, насамперед на Заході України. Насправді, ареал поширення української мови - уся Україна і навіть більше. Передусім, завдяки діаспорі носії мови мешкають і поза межами України. Розподіл людей, які розмовляють українською та вважають її рідною, зважаючи на історичні обставини, на території України нерівномірний. Та все ж згідно із даними перепису населення 2001 року 67,53% населення вважають рідною мовою українську.
Варто пам’ятати, що українська мова пройшла нелегкий шлях розвитку, і тільки від нас самих залежить її подальший розвиток. Тож плекаймо і шануймо українську мову! Адже це ознака національної ідентичності. Бо, як писала Ліна Костенко: "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову".